Авторизация все шаблоны для dle на сайте newtemplates.ru скачать
Єдність громадянського сектору для налагодження дієвого контролю за владою, з метою недопущення дій, які порушують права громадян.
 
  • 11:05 – Якщо ця влада впаде, то хто ж красти буде? 
  • 19:17 – Силовики в дії: закриття піратів чи атаки на it-сектор.. 
  • 13:18 – Вовлечение пенсионеров для наполнения доходной части бюджета 
  • 10:19 – Новий процес - формування громадського урядування 
  • 13:08 – ПРАВИЛА НАДАННЯ ДОСТУПУ ДО ІНФРАСТРУКТУРИ КАБЕЛЬНОЇ КАНАЛІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ 

Брехня як засіб пересування: світ пройдеш, а на Донбас і в Крим назад не повернешся

Брехня як засіб пересування: світ пройдеш, а на Донбас і в Крим назад не повернешся
Брехня як засіб пересування: світ пройдеш, а на Донбас і в Крим назад не повернешся
Новий політичний сезон в Україні самозайнявся з легкістю засмальцьованого ганчір’я, нашарованого на задвірках вітчизняної історії за останні чверть століття.

Світла й тепла від тління цієї купи-малої проблем і інтриг – жодних, смороду і туману – удосталь.

У задушливо-подразливій атмосфері дирекція «сміттєзвалища» переконує людей: аби отримувати насолоду від життя, слід розслабитись, почати дихати глибше і навчитися уловлювати молекули озону з оточуючого повітря, а також менше вірити усякій «пропаганді», яка не сортирує, а змішує скло, пластик, картон і метал. Нишпорять довкола «об’єкту» й зловмисники, мовляв, тільки і думаючи, з якого б боку його підпалити «на шкоду громаді».

Про ефективні сучасні технології утилізації суспільно-політичного непотребу, звісно ж, мовчок.

До речі, а хто де бачив незаможних директорів сміттєвих полігонів, що дихають одним повітрям із мешканцями прилеглих поселень? Мабуть, тому їм так легко роздавати поради і обіцянки співгромадянам…

Брехня – найотрутніше суспільне сміття в нинішній Україні. Здатність викривати та дезавуювати брехунів має стати ключовою навичкою самовиживання, перетворитися на дієвий рушій нового національно-патріотичного руху в Україні. Називати речі своїми іменами, без озирань на історико-романтичні мрії, замовні PR-тренди і нав’язані ззовні авторитети, розуміти механіку внутрішніх і глобальних процесів, у яких задіяна наша країна, – повсякденна, кропітка, але велика робота, до якої може долучитися будь-хто. І зобов’язаний – кожен свідомий високопосадовець!

Деякі пазли просяться вже зараз в цілісну не перекручену картину вітчизняного сьогодення.

Як-от, щодо російських «думських виборів» в Криму і їх наслідків для материкової України.

Які ж ризики виникають для нашої країни і в які нові «гібридні ігри» грає Росія?

Нині вже добре відомі фахові оцінки правознавців, політологів стосовно того, що попри усі намагання Москви, «легалізувати» Крим шляхом втягнення його населення у російський політико-правовий простір, через процедуру обрання депутатів вищого представницького органу влади РФ, не вдалося. На користь такого висновку свідчить і провальна, незважаючи на усі маніпуляції і «заманухи», електоральна явка (43%, порівняно з ейфорією березня 2014 р., коли на «референдум» щодо статусу АРК прийшло понад 83% зареєстрованих виборців, 96,7% з яких висловилися «за приєднання» до Росії), і скепсис кримчан, схожий з гидливим ставленням московської і пітерської інтелігенції до партії влади – «Ебе…ной России» та до її клонів у вигляді опозиційних підробок – ЛДПР, «Справедливой России», і безумовне невизнання провідними країнами і моніторинговими інституціями світу мандатів новообраних кримських «думців».

Проте, зона значимої для України правди починається там, де стихає бравурна пропагандистська луна, хвилі якої щоразу гойдаються, поки не вщухнуть, між двома полюсами: зрада – перемога.

Як виглядає, Росія насправді й не мала за бажаний результат провести транспарентні, легітимні у очах світової спільноти парламентські вибори на анексованому півострові.

Нашвидкуруч врегулювавши політико-адміністративні питання, пов’язані зі статусом Криму у складі Російської Федерації (причому, звичні привілеї автономної республіки України в липні 2016 р. були ураз анульовані шляхом пониження до рівня регіонально-провінційного подвір’я Південного федерального округу РФ), кремлівська правляча верхівка м’яко, але неухильно почала згортати бізнесово-інвестиційну присутність, притишила героїко-патерналістську риторику, натомість, посилила поліційний режим і узяла під жорсткий контроль громадський сектор півострова, передусім, традиційно активне кримсько-татарське життя.

Крим став джерелом «соціального капіталу» для віддалених територій Росії («на вихід» запросили перш за все успадкованих від України військових, чиновників, менеджерів державних підприємств і банків тощо) і потужним об’єктом для геополітики і військового стратегування, зокрема, як багатофункціональна супер-база у Чорноморсько-Кавказькому регіоні.

Але чи усвідомлює хтось в сучасному українському істеблішменті – принаймні, публічно каже про це, – що «думські вибори» і локальні соціально-політичні процеси в Криму корелюють із тенденціями політико-військового самоствердження Донбаської і Луганської псевдо-республік, напоумлюваних і патронованих Москвою?

На тлі цілковитої дискредитації і функціональної нікчемності Мінських протоколів, в пику офіційному Києву, що усіма дипломатичними та іншими способами блокує імплементацію їх конституційно-політичної частини, «влада» ДНР і ЛНР сьогодні демонстративно розгортає підготовку до власних «всенародних виборів» – підбирає «кандидатів у депутати» підконтрольних міст і районів, організує «попередні громадські голосування» – т.зв. праймеріз, узгоджує з московськими політтехнологами і юристами алгоритми подальшої інституціоналізації «самопроголошених суверенних держав».

Логіка розвитку процесів є двоякою (якщо не розглядати варіанту поновлення повномасштабного військового конфлікту на Сході України): або у рамках Мінську, під усезростаючим тиском Європи та за згоди США (багато що залежатиме від перемоги на виборах американського президента Х.Клінтон чи-то Д.Трампа) вдасться «увіпхнути» ОРДЛО в державне тіло і конституційне поле України, або бунтівні території підуть шляхом «самовизначення», орієнтуючись на кримський прецедент, і конфлікт на Сході України буде намертво заморожено.

Для Банкової та її господарів нерухомо встояти на цій «кремлівській розвилці» – майже нереально, тож події невблаганно розвиватимуться на наших очах вже у близькій перспективі.

Слід відзначити, що Путін, Лавров і Ко не були б самими собою, якби гралися тільки у пласкі лінійні «війнушки», а не розкладали геостратегічні пасьянси у 3D-форматі.

Мається на увазі, що і 1-ий, і 2-ий сценарії «відносно мирного» розв’язання Донбаської кризи заздалегідь вписані ними у більш широкий міжнародно-правовий контекст, де невід’ємні права та виключні інтереси суверенної, унітарної Української держави будуть заретушовані і знівельовані, сепаратистські амбіції ЛДНР – представлені як закономірні прояви нових світових реалій, а роль Москви у цьому – презентована як передова гуманістична місія в інтересах «поневолених народів».

Зокрема, у разі входження ОРДЛО до складу України, їх подальше функціонування і розвиток, з високою імовірністю, будуть здійснюватися по типу «російсько-українського Тайваню». Москва напевне лобіюватиме подібний формат, використовуючи кримський плацдарм.

Вже зараз на півострові консолідуються і міцніють представники «контреліт», які у 2014 р. втекли з України, насамперед, до Росії, та ті, хто вимушено сім’ями перебрався з Донбасу. Їх зусиллями на південному узбережжі розгортається реальна підприємницька діяльність, залучаються виведені з України інвестиційні ресурси. Самоствердження прошарку «колишніх українців» напевне потягне за собою формулювання не лише економіко-соціальних, а й політичних програм – як для Криму, так і, прогнозовано, – для теперішніх територій ЛДНР, і це серйозний виклик для України, її влади, яка повністю не готова до позиціонування в рамках цього сценарію.

Вирішуючи проблеми реінтеграції і відбудови Донбасу, підтримання стійкого миру, конкретизації статусу цього регіону, забезпечення роботи нової місцевої влади, слід розуміти, що багато із «втікачів» будуть повертатися на Донеччину і Луганщину набагато швидше і успішніше, ніж представники привладних київських еліт, які не знаються на специфіці територій, їх економіки і виробництва, не толерантні до світогляду місцевого населення. «Контреліти» ж в цьому сенсі набагато більш досвідчені і умотивовані, на чому й спробує грати сусідня держава-агресор.

Отже, незважаючи на імовірну близькість однієї з «розв’язок», чинна влада уперто не називає її такою по суті та не готується до відповідної реалізації своїх повноважень в інтересах України.

Примітно, що за оцінками експертів (в т.ч. екс-посла України в Молдові, а зараз представника Києва у Тристоронній контактній групі в Мінську С.Пирожкова), РФ також націлена провести федералізацію Молдови й досягти входження до її складу Придністров’я, діючи за аналогією із задумом стосовно України і Донбасу. На його думку, саме цим зумовлена гіперувага РФ до розвитку політичної ситуації в Молдові напередодні президентських виборів, намічених на 30 жовтня 2016 р.

Між тим, за повідомленнями ЗМІ, глава невизнаної ПМР Є.Шевчук ще у вересні ц.р. поквапився видати указ «про підготовку до приєднання до Росії», яким до кола пріоритетних завдань віднесено синхронізацію до 1 листопада ц.р. правової системи республіки із законодавством РФ.

Натомість, у разі остаточного провалу Мінська та актуалізації варіанту «самостійної політичної долі» ЛДНР, Москва напевне запустить місцеві «виборчі шоу» і згодом підтримає квазідержавність «новоутворень». Якщо «щось піде не так» і зірветься пілотний проект федералізації Молдови, одним паровозом з ЛДНР у своє «незалежне майбуття» під крилом РФ відправиться й Придністров’я…

Їх безпосереднє входження до складу Росії в якості повноцінних суб’єктів Федерації – то вже інша глава безкінечного роману-фарсу про відродження СРСР, ідеологи і автори якого засіли в Кремлі.

Однак, сміливість і масштабність мислення означених «романістів» можливо оцінити, якщо навіть побіжно проаналізувати географію охоплення учасників і порядок денний ІІ Міжнародного конгресу «Діалог націй. Право народів на самовизначення і розбудова багатополярного світу», що відбувся у Москві 25 вересня 2016 р. під патронатом «Антиглобалістського руху Росії». У неформальних діалогах організатори форуму прямо називали його з’їздом сепаратистських партій і рухів з усього світу. Показово, що у 2015-му робочі площадки конгресу мали переважно «експертну» направленість, а вже у 2016-му – «правозахисну». Варто відмітити й те, що на організацію і проведення конгресу «Антиглобалістський рух Росії» вже вдруге поспіль отримує цільовий президентський грант (цьогоріч офіційно озвучена сума склала 3,5 млн. рос. рублів).

Відтак, у конференц-залі отелю «Рітц Карлтон Москва» зібралося до 200 чол. – в т.ч. італійці, каталонці, баски й північні ірландці, шотландці й курди, бербери, пуерториканці, навіть лідери ізоляціоністських рухів Техасу й Каліфорнії зі США. Військовими одностроями і нарочитою символікою серед присутніх вирізнялися – вірно! – герої-бунтівники з ЛДНР.

Найбільш концентровано сформулював ідею означеного конгресу заступник міністра закордонних справ тієї ж таки Придністровської молдавської республіки Д.Паламарчук, який, згадавши низку референдумів – від Південного Судану до Криму – пов’язав їх із «новою хвилею деколонізації», котра нині «котиться світом», а також різко засудив встановлюваний під тиском США новий світовий порядок, «направлений на злам національної ідентичності та підміну культурно-мовних матриць різних народів». В цілому, тези делегатів взаємодоповнювали одна одну – йшлося про права народів на самовизначення, у розумінні сепарації від «держав-узурпаторів». При цьому майже всі підкреслювали, що незалежність має досягатися «не екстремістським», а «мирним конституційно-правовим шляхом», базуючись на положеннях Статуту ООН.

Як бачимо, у означений спосіб на міждержавному рівні впроваджується міф про принципово нову роль матінки-Росії як «захисниці» й «останнього притулку» пригнічених націй і народностей у ХХІ столітті. Звісно ж, маючи таку шляхетну місію, можна сміливіше, з відповідною інформаційно-пропагандистською помпою та військовою підтримкою, «переформатовувати» власні близькі і дальні окраїни – Кавказ, Середню Азію, Південну і Центрально-Східну Європу, за нагальної потреби – й країни Балтії, Близького Сходу… Шкода, що в Арктиці, окрім пінгвінів та білих ведмедів, нікому заявити про свій недоотриманий суверенітет!

Якщо ж серйозно, то у контексті вищенаведеного, проблема зухвало відторгнених українських Криму і Донбасу вже фактично виведена Росією у «стратосферу» міжнародної політики, у зону її перманентної турбулентності – історико-правової, культурно-релігійної, військово-політичної.

Маючи у цій зоні свої задавнені рани й понад усе цінуючи статус-кво, яким би хитким він деінде не був, чимало впливових країн цивілізованого світу оберуть за краще примиритися із появою ще одного-двох вогнищ локальної несправедливості, аніж спробують добитися правди ціною навіть гіпотетичного підриву власної стабільності. До того ж, череда глобальних ознак «армагеддону» – кольорові революції, тероризм, енергетичні і фінансові колапси, міграційне цунамі – лише переконують їх, що своя сорочка ближча до тіла.

Власне, це і спостерігається сьогодні по відношенню до України.

Таким чином, розбудовуючи новий інтернаціонал «гнаних і голодних», Росія сподівається отримати міжнародне алібі за свої «витівки» на пострадянському просторі, «розчинити» у подібному міжнародному контексті етно-політичні проблеми Криму, Донбасу, Придністров’я, Абхазії, Нагорного Карабаху, Киргизії, Таджикистану, почасти Афганістану, Сирії, Туреччини тощо, або ж – що вельми ймовірно – зростити під своєю орудою нову когорту «народно-революційних» режимів, альтернативних кольоровим маріонеткам США у світі.

Повторимося: чи розуміють у високовладних «ситуативних кімнатах» України, на яких полях, з яким супротивником, в які ігри їм доводиться грати? Чи існує державна стратегія унеможливлення провалювання у воронку інтриг, куди може бути «злито й змито» нашу Незалежність?

Отакою виявляється вона, ціна Великої Брехні, коли загарбник – то не військовий агресор, а стратегічний партнер згідно із понині чинним «Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» від 31 травня 1997 р.; коли в країні не війна, а «АТО»; коли Конституція підлаштовується під кон’юнктурні забаганки поточного моменту; коли дипломатичні відносини з РФ перебувають на рівні російсько-білоруських; коли привселюдно точаться взаємні бізнесування і банкінг.

Тоді й Москва – миротворець, а Київ – агресор. Спробуй запереч…

Як слушно констатував у Facebook російський політолог і соціолог І.Ейдман, «Изоляция правящей верхушке не нужна. «Крымнаш» – это для лохов. А для путинских дружков – Лондоннаш, Панаманаша, Флориданаша и т.д. На давление они отвечают не изоляцией, а экспансией. Путин и Ко активно пытаются менять мир под себя, переделывать его под свои криминальные практики» (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1124154404314204&id=100001589654713).

Давати поради владі у ситуації, в яку вона сама ж і втрапила, – невдячна й марна справа.

Хіба що вчитися – навіть у ворога. Не тільки тому, що «Панаманаша», а й як грати і вигравати на міжнародних рингах, дбаючи не про приватно-корисливі, а про державні, національні інтереси.

Іван Заліський, аналітик-експерт Національної Асамблеї України


Залишити коментар

Національна Асамблея України

 

22 грудня 2014 року на установчому засідання громадських організацій було прийнято рішення створити на паритетних засадах Національну Асамблею України. 

Метою якої є:
- розвиток громадського сектору України; 
- спільний захист прав, свобод та законних інтересів громадян; 
- встановлення громадського контролю за державним управлінням та державними фінансами; 
- підвищення ролі територіальних громад; 
- ефективна боротьба з корупцією та розкраданням державного майна та державних фінансів, тощо.

Контактний телефон:
(044) 233-73-88


  • Читається
  • Всі новини

ПОСТ-РЕЛІЗ

  • 22:54
  • 90
  • 0