Авторизация все шаблоны для dle на сайте newtemplates.ru скачать
Єдність громадянського сектору для налагодження дієвого контролю за владою, з метою недопущення дій, які порушують права громадян.
 
  • 11:05 – Якщо ця влада впаде, то хто ж красти буде? 
  • 19:17 – Силовики в дії: закриття піратів чи атаки на it-сектор.. 
  • 13:18 – Вовлечение пенсионеров для наполнения доходной части бюджета 
  • 10:19 – Новий процес - формування громадського урядування 
  • 13:08 – ПРАВИЛА НАДАННЯ ДОСТУПУ ДО ІНФРАСТРУКТУРИ КАБЕЛЬНОЇ КАНАЛІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ 

Мандат на Життя. Анатомія геноциду України

Мандат на Життя. Анатомія геноциду України
Скажімо правду: невигадана історія народів, як і реальна політика держав, суть виткані з корисливих мотивів, антигуманних вчинків і згубних наслідків, публічне визнання чого було би рівнозначним представленню генези людства єдиним розтягнутим у віках злочином без кари.

Від глобальної ганьби рятує щільна пелена політкоректності, якою оповиті «прокляті» питання всесвітньої історії. За іронією, цей покрив деінде проривається міждержавно-дипломатичними конфузами, на кшталт ось такого.

25 жовтня 2016 р. менеджери уславленого Дрезденського симфонічного оркестру, з якогось дива перебравши на себе роль організатора у особі МЗС Німеччини, розіслали запрошення відвідати урочистий концерт у Генеральному консульстві ФРН в Стамбулі президенту Турецької Республіки Р.Ердогану, прем’єр-міністру, главі зовнішньополітичного відомства та міністру культури і туризму цієї країни. Увечері того ж дня МЗС ФРН об’явило про скасування згаданого культурно-дипломатичного заходу, адже у тексті запрошень йшлося, що він «присвячується ранам турецького і вірменського минулого», зокрема, музиканти мали виконати «меморіальний твір про геноцид вірмен у Османській імперії».

Як відомо, раніше, у червні ц.р. депутати Бундестагу ФРН схвалили резолюцію щодо визнання геноцидом злочинів проти вірмен на теренах Османської імперії у 1915 р. В документі констатовано, що винищення вірмен стало «найбільшою катастрофою, що спричинила величезні наслідки у тисячолітній історії вірменського народу».

Наведений епізод ілюструє, що у лицемірно-конформістській системі сучасного світоустрою навіть нації з тисячолітнім корінням й віковічними прагненнями до самореалізації можуть розраховувати на «офіційне» визнання своїх невід’ємних прав, а також трагічних втрат, понесених у боротьбі за них, лише через сторіччя – з відходом у вічність поколінь жертв і героїв.

Разом з тим, простий недогляд якогось клерка може укотре поставити під сумнів ці жертви і права.

Чи не прямо це стосується України, чий Голодомор за своїм злочинним задумом, кількістю жертв та з урахуванням політичних обставин – єдина подія XX століття, яку можна прирівняти до двох інших, найбільш знакових випадків геноциду: Ахет (Велике Злодіяння) вірмен та Голокост євреїв?

Різниця лишень у тому, що для вищеозначених народів їхні випробування – вже позаду, належно визнані і пошановані у всьому світі, тоді як Тихий Геноцид України – досі невблаганно триває..

Хто або що цьому виною, чи усвідомлює Нація та її керманичі усю міру загроз на перспективу й, зрештою, що належить робити, аби зупинити це бісове дійство проти нашого Народу і Вітчизни?
***
..За это ль, скажи, воевали деды?!
Гуцулы в Михайловском, в Лавре – бардак!
Жиды, либералы и людоеды!..

Жидов тут вобще (всех бы разом под суд!),
Простите, хотел сказать «иудеев»..
Они раздают прохожим мацу,
Вводят в гипноз и внушают идеи!.. Артем Полєжака, «Репортаж»


Ми домовилися казати правду. Як виглядає, однією з ключових причин того, чому «таїна беззаконня» тяжіє над нашою землею, висисаючи з неї усі живі соки, є навмисне карбування у народній свідомості (аж до глибин підсвідомого) комплексу «колективної провини», обов’язку «кривавої спокути» за власні чесноти і героїку в різні історичні періоди, включаючи сьогодення.

Відтак, стосовно Голодомору 1930-х років у буквальному сенсі втілилося народне прислів’я: «За моє жито мене й бито».
Кличне гасло сучасних патріотів і бійців за Незалежність «Україна – понад усе!» піддається обструкції за «фашизацію ідеї», хоча будь-який освічений європеєць знає, що чинний державний гімн ФРН являє собою фінальний куплет «Пісні німців», котра починається словами «Deutschland, Deutschland über alles, über alles in der Welt» («Німеччина понад усе у світі») й упродовж 1922-1945 р.р. офіційно лунала над усією Німеччиною саме в такій редакції (а неформально – продовжувала вважатися гімном аж до возз’єднання Західної і Східної Німеччини у 1990 р).

Україні ж упродовж 25 років самостійності чомусь випало розриватися між двома взаємовиключними символами – життєствердним духовним піснеспівом «Боже великий, єдиний…» та песимістично-ренегатським офіційним текстом «Ще не вмерла..слава і воля».

Показовим «уроком чемної поведінки» для Нації став виступ у залі Верховної Ради України Президента Держави Ізраїль Р.Рівліна, приурочений до 75-х роковин трагедії у Бабиному Яру. Абстрагуючись від купи інтерпретацій змісту й цілей промови Р.Рівліна, дамо їх окремішнє тлумачення: слідуючи древній традиції свого народу, втіленій у формулі помсти «око за око, зуб за зуб», іноземний гість поклав на усіх і кожного з українців, як і на їх материнську країну, «незмитий гріх» зради і вбивства своїх одноплемінників; заперечив саме право і наявні факти возвеличення героїв національно-визвольних змагань за Незалежність; поставив під сумнів можливість прогресу у двосторонніх міждержавних відносинах, допоки в Україні діють «антисемітські» партії і громадські рухи; у цьому ж зв’язку, опосередковано підвів до аналогії з новітньою німецькою історією, коли «держава-злочинець» добровільно узяла на себе й неухильно виконала цілий ряд компенсаційних зобов’язань перед жертвами Голокосту та їх нащадками.

Тому не дивує, що майже паралельно із радянською Україною зазнавши, через численну європейську діаспору, нелюдських тортур гітлерівського тоталітарного режиму, давши світові модельний приклад «остаточного вирішення» національного питання, офіційні і громадсько-релігійні кола Держави Ізраїль послідовно відмовляються визнавати Голодомор геноцидом Українського народу. Крім жаги «спокути» й в очікуванні жирного «відкупного» з нашого боку, для цього є ще один кон’юнктурний резон: на всі народи Європи в ХХ ст. має бути лише одна Катастрофа-Шоа, і жодним «конкурентам» тут не місце – тим більше, якщо ця націєтворча міфологема так добре капіталізується..

Похідним чином, «масовому» українцеві прищеплюють комплекс меншовартості, руйнуючи тим будь-які претензії на велич національної минувшини, звитягу сьогодення і непересічність майбуття.
Означене досягається цілеспрямованим зведенням базового рівня життя населення до жалюгідного становища, знеціненням самого фізичного існування індивіда.

Погодьмося: перед лицем зовнішньої військової навали, повсюдної трагедійності буття, соціально-економічної руїни проблематично виплекати народне «Я», консолідувати суспільство, якщо кондитерський бізнес Глави держави черпає надприбутки у Росії (http://m.expres.ua/#!/n/209389), а підконтрольні йому машинобудівні підприємства (завод з химерною назвою «Ленінська кузня», корпорація «Богдан») виробляють за бюджетні кошти й постачають на передову конструктивно недосконалу, ненадійну військову техніку (http://antikor.com.ua/articles/64474-biznes-imperija_poroshenka_rozrostajetjsja_za_rahunok_vijsjkovih_zamovlenj_foto/). Між тим, в українському рейтингу Forbes за 2016 р. П.Порошенко посів шосте місце: експерти оцінили його статки і активи у 858 млн. $, причому, за останній рік президентський добробут приріс на100 млн.$.

Середньостатистичний громадянин України, котрому періодично тицяють у зуби «зростання» мінімального місячного прожитку у сумі 150-200 грн, як глибокий психологічний шок сприймає звістку про те, що Прем’єр-міністр України тримає удома однієї готівки на 1,5 млн. $, а окрім усього іншого, володіє колекцією брендових швейцарських та італійських годинників вартістю в десятки тисяч $ кожний. То пан В.Гройсман, як учорашній мер одного з обласних центрів, звіряє свій час з простими людьми чи живе у іншому континуумі? З огляду на те, що містяни пішли на штурм адмінбудівлі й заблокували залу засідань Вінницької міської ради (http://newspravda.com/suspilstvo/2975-bunt-proti-genotsidu-zhiteli-vinnit.html)–вочевидь, в іншому.

Щойно оприлюднені дані про грошово-майнові статки vip-чиновників і народних депутатів України поготів вводять у розпач, близький до вражень автора колись знаменитої пісеньки про контрасти сяючого Нью-Йорка: «..А кругом миллионеры, денег куры не клюют, между ними как шакалы люди бедные снуют. Небоскрёбы, небоскрёбы, а я маленький такой – то мне страшно, то мне грустно, то теряю свой покой».

У критичних ситуаціях особливої цінності набувають слова правди й підтримки, тим паче з боку бойових товаришів і побратимів. Зокрема, привернув увагу і попервах обнадіяв блог Г.Корбана «Послание громаде Днепра» (http://censor.net.ua/blogs/4151/poslanie_gromade_dnepra), стурбованого «разрозненностью элит и безумством болезненных амбиций некоторых в недавнем прошлом патриотов».

«Всмотритесь в лица и глаза этих наслажденцев, они без темперамента, без огня, без полёта», – пише автор й нагадує своїм (громади Дніпра?) опонентам майже Біблійні істини: «Вы, создающие болото страстей, тщеславия и жадности, на самом деле затягиваетесь в бездонную воронку бесславия и тягостных страданий. Ваши глаза, горящие ненавистью, и эта предательская потребность в самооправдании выдают вас с головой. Но это и есть бегство от собственной вины. Вы придаете чрезмерное значение всякому имуществу и богатству и полагаете, что это равносильно самому счастью…».

Дякуючи таким от актуальним, відважним словам можна було би стверджувати, що боковий хижацький позір на нині розпотрошену, знекровлену і дезорієнтовану країну не є притаманним якійсь одній «елітарній» бізнесовій, етно-релігійній спільноті. Якщо б тільки не брали сумніви, що справа тут не в гуманізмі чи-то набутому після Революції Гідності «україноцентризмі», а у жорсткій внутрішньоклановій конкуренції за право урвати ласий шмат здобичі, що вже «на столі».
Наші ж високодостойники виглядають на цьому безумному бенкеті, як запопадливі офіціанти..
***
..В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.. Сергій Жадан, «Мій старий»


У бідних і багатих – своя правда. Останні прагнуть зробити Тихий Геноцид України інструментом, який назавжди примирить обидві. Але чи можна поріднити вовків і овець, ката і жертву, зло і добро? Українці на Майдані 2014 р. сказали рішуче «Ні!» уготованій їм участі, проте напередодні 3-ї річниці Революції Гідності вибір народу виявився ошуканим й підданим нарузі.

Кланово-олігархічна система та її оператори, включаючи іноземних, хутко усвідомили, що в українських реаліях питання постало руба: або ми їх, або вони нас, й активізували антинародну війну не на життя, а на смерть.

З поля бою щодня доходять загрозливі звістки і цифри, які зачіпають різні сфери життя: під ударами перебувають демографічний, трудоресурсний потенціал, колективне здоров’я нації, вихолощуються освіта і наука, зникають виробничо-технологічні потужності, згортаються програми соцзахисту людей праці, чавляться конституційні права і свободи, скніє духовність. Відьомським вогнищем для спалювання кращих синів Батьківщини стала т.зв. «антитерористична операція» на Сході України.

Перегорнемо ж сторінки мартирологу штучно створених втрат і страждань нашого народу.

Загальне позиціонування України в сучасному світі


Україна єдина з-поміж колишніх республік СРСР через 25 років незалежності не перевищила свій національний ВВП 1991 р. Згідно даних МВФ за 2015 р, економіка України–134-та у світі за розміром ВВП на душу населення. Лише за 2014-2015 р.р. втрачено 20% ВВП, 25% обсягу промислового виробництва, а за «причесаною» офіційною звітністю – також понад 2млн.робочих місць. Державний борг сягнув 65 млрд. $, «зашкаливши» за 80% ВВП.

Зовнішні кредитори будь-коли, на власний розсуд можуть ініціювати дефолт, з відповідним «схлопуванням» усіх бюджетно-соціальних програм і залишенням народу України напризволяще.

При цьому, за стандартами ООН, у світі встановлена межа бідності–5$ на день. В Україні ж, за останніми даними, 80% населення витрачає менше 50 грн або 2$ на добу.

Нині існує удосталь світових ранжирувань, які віддзеркалюють рівень і якість життя населення. За більшістю з них, українці належать до знедолених націй на Землі.

Так, у дослідженні рівня щастя World Happiness Report, в 2015 р. Україна посіла 111-е місце з 158 країн. Рейтинг складається під егідою ООН, враховуючи рівень ВВП, тривалість життя, наявність громадянських свобод, почуття безпеки і впевненості в завтрашньому дні, стабільність сімей, гарантії зайнятості. Згідно з дослідженням, сьогодні аналогічно почуваються жителі Лівії і Іраку.

Також, добробут українського народу в 2015-му, згідно з дослідженнями міжнародних агентств, погіршився: у рейтингу всесвітнього процвітання Legatum Prosperity Index ми зайняли 70-е місце з 142 країн світу (у 2014 р. були на 63-му місці). Аналіз зроблений за вісьмома категоріями: стан економіки, соціальної сфери, влади, підприємництва, охорони здоров'я та персональної свободи. Нашими «сусідами» стали Індонезія і Азербайджан, очолили рейтинг Норвегія, Швейцарія і Данія.

Цікавим є спільний звіт за 2016 р. аналітичної компанії «Делойт» та американського мозкового центру Social Progress Imperative, які спеціалізуються на визначенні рейтингів країн на базі показників, що мають безпосередній вплив на якість життя людей. Згідно з їх Індексом соціального розвитку, найнижчі показники серед біля 150 країн Україна продемонструвала у таких сферах, як корупція (109 місце), рівень злочинності (109), доступність житла (116), стан довкілля (118), здоров’я та довголіття (127), свобода вибору життєвого шляху (132).

«В Україні триває трансформаційний процес, в рамках якого на всіх рівнях формуються стратегії, визначаються пріоритети, перебудовуються процеси. При цьому відчувається відсутність тих орієнтирів та цінностей, які б змогли об’єднати зусилля усіх учасників трикутника – держава-бізнес-громадянське суспільство навколо єдиної ідеї. На мою думку, саме соціальний розвиток, який відображає рівень забезпечення прав та свобод людини, має стати тим ключовим орієнтиром, що перетворить хаотичний броунівський рух на цілеспрямований потужний поштовх уперед», – слушно прокоментував звіт А.Булах, керуючий партнер компанії «Делойт» в Україні. 

Депопуляція. Втеча робочої сили за кордон

Чисельність населення України щороку скорочується. За даними Держкомстату, за минулі 25 років народонаселення зменшилося на понад 9 млн.чол–з 51,8 до 42,6 млн. чол. Порівняймо: за зведеною оцінкою, у ІІ Світовій (1939-1945 р.р.), як найбільш кривавій і жертовній війні в історії людства, втрати Українського народу теж склали до 10 млн. життів!
Нинішня смертність в Україні – фатальна, бо її коефіцієнт стійко домінує над народжуваністю і є найвищим в Європі та другим за рейтингом ООН у цілому світі: на кожні 100 смертей припадає лише 64 народження, тобто, стале відновлення популяції стає неможливим.

У кризовій топ-групі – чоловіки працездатного віку, все більш часто молоді, у віці до 40. Причини – стиль їх життя (надмірний алкоголь, паління, погане харчування, мала фізична рухливість), недоступність якісної медицини, постійні стреси, відсутність планів і надій на майбутнє.

Також, в Україні найвищий рівень смертності від інфекційних хвороб (СНІД і відкритий туберкульоз) у всьому регіоні, який курує Європейський офіс Всесвітньої організації здоров’я. Вітчизняна влада не афішує, що не в змозі приборкати справжню епідемію цих важких недугів.

Середня тривалість життя українців (71,3 роки) істотно поступається європейцям (приміром, за показниками для чоловіків ми відстаємо від лідируючої Швеції на 15 р. а від Польщі – на 7).

Відтак, за даними експертів департаменту економічних і соціальних проблем ООН, до 2050 р. в Україні очікується різке падіння чисельності населення (до 26-28 млн. чол.). Країна демонструє найвищі темпи вимирання населення в світі, а демографічна криза реально загрожує її існуванню.

Не дивно, що усе ще активні продуктивні сили суспільства націлені на самореалізацію за кордоном. Україна має всі шанси стати лідером з «експорту» робітників (різноробів і висококваліфікованих).
Так, за соціологією, 30% українців воліють виїхати за кордон на ПМЖ (серед молоді віком до 28 р. ця цифра сягає 70%), ще 40% хотіли би працювати там. Основні мотиви для залишення Батьківщини – здобути кращі умови життя (53%), забезпечити ліпше майбутнє дітям (41%), відсутність гідної роботи в Україні (32%).

Оцінки щодо кількості українських трудових мігрантів різняться: лише в Росії нараховується до 2 млн. осіб, в інших країнах на різних континентах – ще до 5 й навіть 8 млн. (здебільшого, сезонно – в країнах ЄС, Північної Америки).

Показово: приватні грошові перекази від цих осіб сумарно більші, ніж усі прямі іноземні інвестиції.

Так, якщо ще 5 років тому Україна займала 3-тє місце в світі, після Індії і Мексики, за кількістю отримуваних з-за кордону грошових переказів, то в 2015 р. вже посіла 1-ше (дані з доповіді Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку, з посиланнями на оцінки Світового банку). Зокрема, обсяг приватних перерахувань до України торік досяг 7,587 млрд.$ (на другому місці – польські трудові мігранти, які надіслали додому 7,466 млрд. $, на третьому нігерійці – 7,412 млрд. $). То чиї економіки «гріють» наші руки і мізки?

Випереджаюче інтегруються в інші суспільства вітчизняні ІТ-фахівці, чиї знання та навички найкраще капіталізуються (лише за останні 2 роки Україна втратила до 4,5 тис. «айтішників»). Для кращого розуміння: з 1991 р. прошарок талановитих вчених-дослідників в Україні скоротився в п’ять разів (країну залишило до 200 тис. інтелектуалів). В 2010-2015 р.р. обсяг фінансування в Україні дослідно-конструкторських і науково-технічних робіт за рахунок коштів держбюджету був мізерним і коливався в межах 0,29-0,35% ВВП. 

Безкрай тарифного геноциду

За останні два роки тарифи на послуги ЖКГ для населення України зросли в 4-6 разів. Тільки в січні 2016 р. Держкомстат зафіксував: відповідні борги населення склали понад 10 млрд. грн. і мали тенденцію до зростання, як на дріжджах. Прогноз фахівців: несплата за «комірне» до кінця ц.р. може сягнути 22,5 млрд. грн.

Відтак, у проект бюджету на 2017 р. заклали 40 млрд. грн. на субсидії, проте ті ж експерти передбачають, що необхідна сума може зрости до 52-55 млрд. грн

Це означає, що гроші з бюджету рікою потечуть у кишені олігархів, які на 100% володіють всією енергетичною сферою та контролюють комунальні підприємства. Збільшення тарифів – це вал субсидій. Черговий етап закріпачення і фінансового геноциду населення. 

Ілюстрація на цифрах така: середня заробітна плата в Україні – 187$, при цьому 1 тис. кубометрів газу коштує 275 $. Тобто, за одну середню зарплатню можна купити 680 куб.газу. В той же час в Білорусі на одну середню зарплату можно придбати 2500 куб.,а в Польщі–1337 куб.газу. А мільйони ж наших співгромадян сидять на «мінімалці», яка в Україні становить 60$ (погляньмо, де ми: цей же індикатор в Нігері становить 61, у Афганістані–91, Чаді–121, у Гондурасі – 215$..І це враховуючи, що в згаданих країнах третього світу зимою тепло, як у нас влітку, їм взагалі не відомо, що таке централізоване опалення!)

А тарифи–це не лише «коштовний» газ, який зріс в ціні на 285%. Це й похідні – теплопостачання, підігрів води, освітлення… В 2016 р. електрика в Україні подорожчала на 63%, опалення – на 95%, гаряча вода – на 89%, холодна – на 15%.

Порівняльна статистика співвідношень витрат на комунальні послуги до середньої зарплати в Україні і світі вказує на безпрецедентність вітчизняних «тарифних ножиць»: левову частку свого щомісячного доходу українці віддають за те, щоб зігрітися-помитися. Так, у 2015 р. означені показники були зафіксовані на рівні: США–7%, ФРН–7,7%, РФ–17,1%, Польща–22,9%, Греція–28,9%, Україна–57,3%. За підсумками 2016 р. диспропорція зросте ще більше. Питається: за що ж тоді їсти, вдягатися, лікуватися, збирати дітей до школи?

Неймовірно, але факт: наразі прозорої формули формування тарифів не представлено. Насправді, її немає в природі. Уряд узаконив остаточне пограбування українців, увів нову тарифну політику, що не корелює з рівнем доходів громадян. На нас «скинули» обов’язки платити за прогалини в державній політиці, неефективність управління в енергетичному секторі та корупційну практику у вищих ешелонах влади.

Експерти одностайні у думці: якщо не знайдуться (а так воно і буде) можливості стабільно створювати нові робочі місця і не вдасться (що очікувано) пригальмувати поширення бідності, владі загрожує потужний соціальний вибух, який вгатить ближче до кінця 2016 р. Влада ж короткозоро тішить себе даними придворної соціології, згідно з якими, серйозних ультрапротестних настроїв у більшої половини суспільства немає.

Можливо, вони з’являться після примусового виселення тисяч українців із власного житла? Адже Кабмін не обмежився підвищенням тарифів, узаконивши наступний крок у геноциді українців – виставлення заборгованої квартири на аукціон та продаж усього нажитого за життя майна.

Деградація народної освіти і медицини

Обидві зазначені сфери зведені у перспективних планах чинної влади до рівня падчерок-жебрачок. Хоча саме вони відповідають за якість людського матеріалу, закладають підвалини прогресу, їх адміністрування та фінансування зводяться до «процедур», що їх проводили середньовічні конквістадори по відношенню до аборигенів на віднятих у них землях.

Головна проблема – у структурі видатків. Так, заплановано, що з 2017 р. із державного бюджету фінансуватиметься тільки зарплата освітян і медиків. Усе решта, від чого залежить нормальне функціонування школи, інтернату, районної лікарні, ФАПу, починаючи з комунальних послуг і закінчуючи оплатою технічного персоналу, перекладають на місцеві бюджети, де коштів – катма.

На практиці це, приміром, означатиме канікули на весь осінньо-зимовий період, щоб не платити комуналку, або закриття «економічно збиткових» шкіл. Це шлях до нищення середньої освіти та отупіння нації.

В цілому, ураховуючи інфляцію останніх трьох років, фінансування науки і освіти скоротилося катастрофічно. В 2013 р. Міносвіти і науки було виділено 24,3 млрд. грн. або 3,04 млрд. $, а на 2016 р. – 26,3 млрд. грн., що = 1 млрд.$ – реально, бюджетні асигнування зменшилися утричі.

Зважаючи на прерогативу Кабміну виконувати норми освітнього законодавства настільки, наскільки вистачає коштів, в Україні продовжується скорочення можливостей для громадян здобути освіту, хоча це право гарантоване Конституцією. У рамках узгодженого з МВФ урядового меморандуму про економічну і фінансову політику, в Україні чітко виконується завдання щодо кардинального зменшення кількості ВНЗів та щорічного скорочення на 5% шкільної мережі.

Окремі цинічні новації взагалі не вписуються ні в тин ні в ворота європейської системи освіти. Так, з 1 вересня 2017 р. припиниться набір учнів до підготовчих та перших класів спеціальних шкіл для дітей з вадами розвитку і особливими потребами. Урядом передбачено, що до 2020 р. всі українські діти, які навчаються в спецшколах і інтернатах, поступово перейдуть на навчання до загальноосвітніх навчальних закладів. Декларується, що це допоможе забезпечити «рівний доступ до якісної освіти», сприятиме «успішному навчанню, розвитку та соціалізації» дітей-інвалідів. Крім того, стверджується, що вони «отримають можливість здобувати освіту, проживаючи в сім’ї» (розуміємо так, що усі інтернатні заклади будуть розформовані, а діти з них – розосереджені не лише по домівках, а й бозна як і куди). Тоді виглядає логічним, що в початковій школі обмежать активні вправи з фізкультури, більш не вимагатимуть вчити напам’ять Тарасові і Лесини віршики, не здаватимуть техніку читання, а таблицю множення опановуватимуть тільки у межах п’яти..

В медичній галузі – схожі тенденції.  За даними Світового банку, на охорону здоров’я Україна витрачає біля 7% ВВП, наближаючись за цим показником до сотого місця в світі, але поступається десяткам африканських і азійських країн. Навіть у пресловутому Гондурасі бюджетування медичної галузі складає 9% ВВП, що вже казати про Європу (Молдова–10,3%, Швеція–2 %) і Сполучені Штати (18%).

В своїй політиці Уряд вочевидь виходить із того, що рівень медичної допомоги слід підтримувати на якомусь базовому рівні, аби тільки населення не почав викошувати якийсь мор. Йдеться про гарантований державою мінімум екстреної і невідкладної допомоги, який має отримати будь-хто, незалежно від місця проживання, ваги гаманця і соціального статусу. Проблема ж у тому, що жодних розрахунків витрат на державний мінімум медицини досі не проведено, немає й наказів це зробити ані від Кабміну, ані від Президента. Не вимагають цього і в прискіпливій до нас Європі.

Хіба що, висловлюють традиційну стурбованість з приводу справжнього «завалу» із вакцинацією дитячої частини населення України.

За діючими стандартами, дитина в Україні у перший рік життя має отримати 11 обов’язкових щеплень, сума витрат на які становить у цінах сьогоднішнього дня біля 6 тис. грн. В той же час, виключно завдяки ґвалту, здійнятому батьками і журналістами, вдалось таки привернути увагу вітчизняної і світової спільноти до жахливого стану із ранньою профілактикою найбільш небезпечних хвороб в Україні, шляхом вакцинації малюків.

На нещодавній колегії Мінздраву України озвучили статистику вакцинації дітей у поточному році. За станом на 1.07.2016 р. з числа дітей 1-го року життя отримали прививки проти туберкульозу–тільки 11,5%, поліомієліту–39%, коклюшу, дифтерії, правця – менше 2%, гемофілії–4% тощо. При цьому, рекомендації Мінздраву передбачають 95%-ву вакцинацію дітей. В 2007 р. цей рівень по країні ще складав 96%, сьогодні–скотився до 20% по усіх програмах.

На ситуацію, що склалася, частково вплинули острахи батьків, які масово не довіряють вакцинам «секонд-хенд» чи взагалі незрозумілого походження, завезеним в Україну у якості міжнародної гуманітарної допомоги. Але корінь проблеми – у систематичній нестачі в Україні безоплатних вакцин від основних інфекційних захворювань. Хто хоче – хай купує в аптеці за 6 тис. грн..

Усе викладене сильно дивує, бо відряджений до України «гуру реформ» Л. Бальцерович проводив у себе вдома «шокову терапію» скрізь, окрім медицини та освіти. Що ж планують робити з нами – лікувати чи навпаки?..

М’ясорубка «АТО»

Колись Україна вже мала вимушене нещастя взяти участь в імперсько-олігархічній війні, розв’язаній СРСР. За період 1979-1989 р.р. через Афганістан пройшло 620 тис. радянських солдат і офіцерів; постійний бойовий контингент становив до 90-100 тис. військовослужбовців.

При цьому, за різними даними, безповоротні втрати радянських військ в «Афгані» досягли 14,5 тис. загиблими в бою, від отриманих каліцтв і через хвороби; ще майже 54 тис. зазнали поранень. У числі полеглих тоді на чужині – біля 2,4 тис. осіб були з України.

Нині Росії та підконтрольним їй терорганізаціям «Л/ДНР» у війні на Донбасі протистоять понад 70 тис. українських військовиків, не рахуючи безпосередньо задіяних на передовій та у активному резерві сил національних добровольчих батальйонів.

За незалежними оцінками, зробленими в т.ч. на основі офіційних відомчих звітів, від початку АТО на Донбасі загинуло 2670 військових та співробітників інших силових органів (а з урахуванням ДУК «Правий сектор» та ін. позасистемних добровольчих формувань – 2730 осіб). Обліковане число поранених наближається до10тис.чол.

Отже, Україна втратила і, схоже, продовжить втрачати у пеклі «АТО» своїх кращих синів, найбільш пасіонарних майбутніх лідерів, відданих справі розбудови державності і захисту суверенітету.

З усіма ріками сліз і крові, людськими стражданнями, матеріальними збитками, комунальною й індустріальною розрухою, а також з відвертим бюджетним дерибаном і корупційно-контрабандним «бєзпрєдєлом» в зоні «АТО», цей освячений Мінськими договорняками фарс перетворився у новий Афганістан для нашої Вітчизни.

Натомість, для столичних бонз війна стала величезною тоталітарно-пропагандистською машиною, яка уможливлює саме їх існування: дозволяє «на рівних» комунікувати із представниками вищої касти світових правителів, виправдовує хижацьке ставлення до свого народу і національних багатств, обгрунтовує прийняття будь-яких неправедних рішень і законів, штовхає на придушення прав і свобод, а загалом – надійно ховає від відповідальності за розгорнутий геноцид України.

Навіть якби підстав для цієї війни не існувало – їх слід було б вигадати, без чого не вдалося б запустити на повну потугу маховик пограбування і знищення України.
***
На твоїх джинсах американський прапор,
На твоїй майці – канадське кленове листя.
У твоїх очах видно тільки одне питання,
Хто менi скаже – чому я тут народився?

Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся своєї країни.
Добре там є, де нас нема.. Андрій Кузьменко, «Ти є сам собі країна»


Важливо зрозуміти: чи являється порочне коло, у яке нині потрапила Україна, ще й замкненим, тобто, безвихідним?

Як відзначалося, скрутні умови нашого життя та цинічна зрада правлячих еліт живлять песимізм, самоприниження і спонукають асоціювати себе із жертвою, що конче потрібно ворогам України.

Здається, альтернативу слід шукати в погляді на ситуацію не «зсередини» і не «збоку», а «згори».

Адже залежно від ракурсу і масштабів осмислення певної проблеми, відкривається доступ до метазнань, які висвітлюють дійсні мотиви і наміри «царів світу цього», а водночас – виводять на рятівні траєкторії розвитку людства.

У цьому зв’язку, для України й свідомих українців може становити неабиякий інтерес модель зміни історичних епох і дотична до неї теорія демографічного переходу, розроблена усесвітньо відомим академіком Сергієм Петровичем Капицею, викладена ним у 2012 р., незадовго до смерті, в програмній статті «История десяти миллиардов» (https://snob.ru/magazine/entry/49621).

На думку вченого, «з усіх глобальних проблем насправді найголовніша – це кількість людей, що живуть на Землі. Скільки їх, куди їх женуть. Це центральна проблема стосовно усього іншого..»

Розмірковуючи над природою глобальних катаклізмів сьогодення, Капиця висунув тезу: швидкість колективних явищ, аж до суспільних процесів, залежить не так від числа їх учасників, як від кількості взаємодій між ними. Інтенсивність і продуктивність зв’язків між людьми – це сучасне мірило складності і стійкості системи на ім’я «людство».

Зі збільшенням народонаселення й ущільненням спектру взаємодій між людьми, пришвидшується протікання історичних епох: в наші дні «епоха» вже стислася до часу проживання одного покоління, а все населення планети проходить свій шлях по землі за 45-50 років.

В такому сенсі, Україна останніх десятиліть цілком вписалася у рамки відміченої закономірності і в світовий «тренд», адже явила яскраві приклади народної самоорганізації, консолідації соціуму для зміни парадигми розвитку. Не завадили цьому навіть процеси депопуляції і падіння рівня життя, а збройна російська агресія дала черговий імпульс масовій громадянській взаємопідтримці.

Схибили лише сліпі поводирі України, чиї очі застило сяйво Золотого Тільця й своєї уявної слави..
Як також стверджує Капиця, наразі відбувається глобальний демографічний перехід – перелам від нестримного росту населення до режиму стабілізації на рівні не більше 10 мільярдів. Дехто вбачає у цьому ознаки насування катастрофи, але то скоріш проекція катастрофи в умах, ніж у реальності. Прогрес людства надалі триватиме іншими темпами та на іншому якісному рівні.

«Я думаю, – пише Капиця, – що чимало бід, які ми переживаємо, і фінансова криза, і моральна криза, і невлаштованість життя – це стресовий, нерівноважний стан, зумовлений неочікуваним настанням цього перехідного періоду. В якійсь мірі, ми потрапили у саме пекло. Ми звикли, що невпинний ріст – це наш закон життя. Наша мораль, суспільні установки, цінності були прилаштовані до подібного режиму розвитку…».

Інша особливість – «нерівномірність процесу в різних країнах, що може призводити до різкого перерозподілу багатства і впливу». Утім, відмічає Капиця, під час демографічного переходу «країни, що відстали, швидко наздоганяють тих, хто став на цей шлях раніше. У піонерів – Франції і Швеції – процес стабілізації населення зайняв півтора століття, з піком на рубежі ХІХ і ХХ ст. А, наприклад, в Коста-Ріці і Шрі-Ланці, де пік швидкості росту прийшовся на середину 80-х р.р., увесь перехід зайняв кілька десятиліть. Чим пізніше країна вступає у фазу стабілізації, тим гостріше вона відбувається…»

Мимоволі замислюєшся, яким руйнівним торнадо міг би стати вказаний процес для колишнього СРСР – величезно-незграбного, прогнилого «ковчегу» із 160-ма різними народами і племенами на борту… Схоже, Україна дуже вчасно здобула свою державну суверенність й нині, потрапивши у самий вир демографічного переходу, відважно і жертовно відповідає на новітні виклики історії.

«Росія в цьому сенсі тяжіє скоріш до країн Європи – пік швидкості приросту у нас залишився позаду ще у тридцятих, – а тому може розраховувати на більш м’який сценарій переходу», – пише Капиця, чим наштовхує на ще один роздум: а чи не в тому і був замисел «кремлівських мрійників», які відірвали від України Крим, залучили на власні терени біля мільйону нещасних біженців з Донбасу, щоби компенсувати власний усезростаючий недобір людських ресурсів? Адже замахнувшись на перекройку світу і відновлення імперії, треба заздалегідь подбати про «робочий матеріал» та «гарматне м’ясо». От тільки чи вдасться їм обманути закони буття?

Автор статті резюмує: «Я не можу гарантувати, що все пройде мирно, але й не думаю, що процес буде надто вже драматичним. Можливо, це просто мій оптимізм проти песимізму інших. Песимізм завше був набагато більш модною течією… Мій друг Жорес Алфьоров каже, що тут залишилися одні оптимісти, бо песимісти від’їхали».

Робота С.П.Капиці дає змогу провести вододіл між об’єктивними явищами соціогенезу 1-ої чверті ХХІ ст. та кричущими обставинами зумисного пригнічення титульного етносу в Україні.

Отже, декілька висновків із викладеного. Лише для оптимістів.

1. Україна – на драматичному перепутті. Проте не як жертва інтриг сторонніх держав і не як боржниця гіпертрофованих етно-національних комплексів чужинців. Поки що – й не як повноцінний суб’єкт міжнародної спільноти, але рівна серед рівних перед законами розвитку історії.
2. Україна потерпає від зрадників і пристосуванців у вищих ешелонах своєї державно-політичної системи. Проте на заміну їм готові стати і самовіддано працювати на національний інтерес компетентні молоді патріоти, згуртовані між собою й дружні до оточуючого цивілізованого світу.
3. Україні не потрібні псевдодемократичні процеси очищення – в державі має відбутися Народний Трибунал над колаборантами, шахраями і злодіями на усіх щаблях, їх неправедно набуті статки – деприватизовані, а запроваджений ними кланово-олігархічний устрій – дощенту зруйновний.
4. В Україні наспіла пора ужити вичерпних заходів з побудови націоцентричної, модерної парламентської республіки, де у основу здійснення владних функцій будуть покладені громадянський консенсус і інструменти прямої демократії.
5. Україна має тверді шанси відродити свій людський і соціально-економічний потенціал, для чого має бути створена державна система справедливого розподілу суспільних благ.

Чи є мандат на право Жити?
Любити? Дихати? Творить?
Ні – геноциду України!
Так серце має говорить!

Іван Заліський

Залишити коментар
  • apple
  • 09-01-2017, 08:46
  • : 08:46
    • Нравится
    • 0
Luxury watchmaker cheap breitling replica could be running out of time. According to reports, the 132-year old Swiss heritage company is looking to be bought up. Swiss daily Aargauer Zeitung reports that Breitling is being advised by an investment bank and while no decision has been made yet, a large luxury goods enterprise could most likely be the buyer. A Breitling spokesperson declined to respond to Handelsblatts’ request for comment. “We do not want to make a statement concerning this rumor,” he said. It’s not a confirmation, but also not a denial. Insiders are expecting the sales process to be made public as soon as buyers have been narrowed down. Breitling are the best replica watches brand one of Switzerland’s last large independent luxury watchmakers. Headquartered in Grenchen, a small town at the foot of the Jura Mountains, the company designs and produces its own mechanical chronograph movements in La Chaux-de-Fonds. One of the company’s best customers is the military, which Breitling provides with onboard timepieces that can send out emergency signals. Founded in 1884, the company has been owned by the Schneider family since 1979 and employs 400 people. It wouldn’t be the first time that a traditional Swiss watchmaker has given up its independence. For a long time now, well-known brands like Tissot, Omega, and Longines have been owned by major Swiss watchmaker Swatch, while cheap omega watches, Zenit and Hublot are now a part of the French luxury giant LVMH’s empire (best known for Louis Vuitton). Meanwhile, Swiss watchmaker Richemont has control of the Cartier, Piaget and IWC Schaffhausen brands.
  • weekup
  • 27-03-2017, 09:28
  • : 09:28
    • Нравится
    • 0
Ten eerste, is het replica horloges gevoed door een thermo-bezoldigde kwarts ontwikkeling. Het wordt ook revisies van GPS-satellieten, dus als de thermo-terugbetaald ontwikkeling ooit is waargenomen van basis, zal de tekenen van GPS-satellieten te herstellen. Eindelijk, de ontwikkeling is zelfs bereid om zich te screenen en het contrast van zijn eigen timings en die van GPS-satellieten, en na enige tijd erachter te replica rolex komen hoe te maken voor onregelmatigheden.
DAYTONA replique montre est une compétition très importante de l'Amérique, et les premières montres Rolex Daytona ont été spécialement conçues pour la compétition en 1963, appelée "Cosmograph". Avec l'évolution et l'innovation, maintenant, les montres fausses Rolex Daytona suisses ont été ajoutées avec les replique montres
mots "Oyster", "Perpetual", "Cosmograph", "Daytona" et "Superlative Chronometer officiellement certifié" afin d'enregistrer le développement de la Les montres.

Swiss Rolex Cosmograph replique montre pas cher Daytona pour le Royaume-Uni Il ne fait aucun doute que les répliques de montres Rolex Daytona britanniques ont d'excellentes performances. Au début, les montres de la copie ont adopté les mouvements replique rolex manuels de Valjoux 72, puis ils ont été remplacés par les 4030 mouvements offerts par le Zenith, largement acceptés par le champ de la montre.

De nos jours, les fake rolex sont équipées de 4130 mouvements automatiques, qui sont tout à fait différents des mouvements originaux de 4030, et ils abandonnent complètement les mouvements Zenith. Essentiellement, les structures de démarrage et d'arrêt du temps sont tout à fait différentes. Simplement, les mouvements 4030 adoptent un embrayage horizontal replika rolex qui contrôle le démarrage et l'arrêt en se rapprochant ou en s'éloignant de l'engin, alors que les mouvements 4130 adoptent un embrayage vertical qui contrôle le démarrage et l'arrêt par l'action de l'embrayage de haut en bas. Pendant ce temps, les modèles rolex pas cher de remise à zéro sont identiques et les mouvements 4130 sont installés avec de nouveaux engrenages afin que l'efficacité de l'enroulement puisse être améliorée pour coopérer avec l'enroulement de la réserve de marche replique breitling de 72 heures, ce qui est une combinaison parfaite. En outre, le rotor automatique adopte un roulement à billes utilisé pour la première fois dans les mouvements Rolex, ce qui est significatif et significatif.
here are the links given below..

<a href="http://vivavideo-app.com/">viva video</a>
<a href="http://vivavideo-app.com/">viva video for pc</a>
<a href="http://vivavideo-app.com/">viva video app download</a>
<a href="http://vivavideo-app.com/">viva video apk download</a>
<a href="http://vivavideo-app.com/">download viva video</a>
<a href="http://vivavideo-app.com/">viva video hd app</a>

Національна Асамблея України

 

22 грудня 2014 року на установчому засідання громадських організацій було прийнято рішення створити на паритетних засадах Національну Асамблею України. 

Метою якої є:
- розвиток громадського сектору України; 
- спільний захист прав, свобод та законних інтересів громадян; 
- встановлення громадського контролю за державним управлінням та державними фінансами; 
- підвищення ролі територіальних громад; 
- ефективна боротьба з корупцією та розкраданням державного майна та державних фінансів, тощо.

Контактний телефон:
(044) 233-73-88


  • Читається
  • Всі новини

ПОСТ-РЕЛІЗ

  • 22:54
  • 91
  • 0