Авторизация все шаблоны для dle на сайте newtemplates.ru скачать
Єдність громадянського сектору для налагодження дієвого контролю за владою, з метою недопущення дій, які порушують права громадян.
 
  • 11:05 – Якщо ця влада впаде, то хто ж красти буде? 
  • 19:17 – Силовики в дії: закриття піратів чи атаки на it-сектор.. 
  • 13:18 – Вовлечение пенсионеров для наполнения доходной части бюджета 
  • 10:19 – Новий процес - формування громадського урядування 
  • 16:38 – Диктаторські норми законів Януковича від 16 січня 2014 року повертаються 

Американська мрія VS Українська справа.. Ти – на чиєму боці?

Американська мрія VS Українська справа.. Ти – на чиєму боці?
Упродовж карколомних виборчих перегонів в Америці зусиллями офіційних інституцій України, наближених до діючої влади аналітичних центрів і, безумовно, провідних вітчизняних мас-медіа населенню втовкмачувалася безальтернативна точка зору про перемогу кандидата від Демократичної партії США Хілларі Клінтон. Однобокий прогноз підсумку народного волевиявлення у чужій, заокеанській супердержаві настільки жорстко прив’язувався до бажаного прогресу «докорінних перетворень» в самій Україні, що це здійняло у соцмережах хвилю іронії і сарказму з приводу утворення в Європі відокремленого 51-го штату Сполучених Штатів…

Власне, інформаційна кампанія оберталася довкола таких мемів: «Уперше в історії США отримають жінку-президента, втілення символу Статуї Свободи», «Початок ери «жорсткої руки» у наведенні світового порядку», «Неминуче глобальне і регіональне приборкання неоімперської Росії», «Повернення України у високі тренди міжнародної політики, активізація нашої дієвої підтримки на Донбасі та в просуванні ключових внутрішніх реформ», «Поява реальної стратегічної перспективи, запорука соціально-економічної стабілізації», «Спадкоємність» визнання у Вашингтоні діючої Київської влади» тощо.

Приблизно у такому PR-розчині промивалися мізки «пересічній» українській аудиторії – і все лише заради одного: відволікти суспільну увагу від сповзання нашої держави у кризове провалля.

Прогноз виявився хибним. Пропагандистська облога масової та індивідуальної свідомості зробила «ведмежу послугу», передусім, замовникам і виконавцям цього PR-дійства, виставивши їх дурнями, не спроможними розкласти яйця у всі корзини. Водночас, перемога Д.Трампа стала холодним протверезним душем практично для усіх експертів і обивателів в Україні.

Відтак, у кабінетах на Банковій нашвидкуруч заколотили нову порцію міцного інформаційного «самогону» для частування невибагливого вітчизняного споживача, щоби переконати – тріумф Трампа, мовляв, не тільки закладає певні ризики, а й відкриває нові шанси для України: «Национальный интерес США на самом деле мало зависит от фамилии человека, который в данный исторический момент находится в Белом доме» (Т.Березовець); «Американістів в Україні виявилося більше, ніж колись «совєтологів» в Америці. З яким же знанням справи професійні еферісти коментують вибори, прогнозують склад команди і перші кроки Трампа! Морщать лоби, крутять жовнами... І вся ця фізична активність та хімія інтелекту зводяться до того, що в усьому винен, звісно ж, Порошенко: і в тому, що Дональд виграв, і в тому, що Хілларі програла. Що ж, у внутрішньополітичній боротьбі нема бар’єрів, і «всякое лыко в строку» (О.Медведєв).

Нападу незрозумілого оптимізму піддалися навіть деякі розумні лідери націонал-патріотичного кола: «Сполучені Штати Америки, незважаючи на персональні зміни у владі, знаходять правильний курс, який все одно підказує будь-якому президенту те, що Російська імперія завжди є загрозою інтересам в тому числі й США… Ми з країни-прохача допомоги, санкцій, повинні представити Україну як країну можливостей, де Трамп і його оточення можуть знайти власний державний інтерес. Мова може йти про інвестиційні проекти, про нові підходи в військово-політичній співпраці. Україна має прийти до нової Американської адміністрації з новою проактивною програмою дій» (А.Левус).

З-поміж безлічі однотипних оцінок і рекомендацій наразі не вдається знайти стрижневої думки: а хто, власне, здійснюватиме оцю політико-дипломатичну, інвестиційно-економічну і гуманітарну експансію у кулуари Білого дому, якщо вітчизняний внутрішній режим має обмежену дієздатність і сфокусований не на стратегічних потребах країни, а лишень на самозбереженні?

На наших і усього світу очах в Україні руйнується кланово-олігархічний устрій. Владці ховаються за демагогією про свої «досягнення» у захисті Вітчизни чи фінансовій стабілізації, а критиків огульно звинувачують у зраді інтересів Батьківщини. Списують на війну власні провали, шкоду, яку завдають бізнесу і економіці, поглиблюючи кризу. Тягнуть час, щоби якомога більше протриматися біля корита.

Народ же переконливо демонструє, що є сильнішим за державу. «Громадськість не стала пасивним спостерігачем аморальної політики. Наші бійці на сході перемагають ворога наперекір некомпетентності та лиходійству багатьох воєнних командирів і штабістів. На західному кордоні добровольці зупиняють трафік контрабанди і готові захищати закон зі зброєю в руках. Промисловість почала випускати зразки найкращої зброї. Діячі мистецтва і спорту отримують найпрестижніші міжнародні нагороди. У суспільстві панує атмосфера нетерпимості до корупції. Владі не довіряють, на неї не сподіваються і не очікують реформ. Люди лише чекають, коли прийде час скинути цю псевдодемократичну зграю», – слушно відмічає один з колумністів інтернет-видання «Українська правда» (http://www.epravda.com.ua/columns/2016/11/5/610049/).

Попри усе те, наші «елітарії» вдають оптимізм і спокій, картинно смакують боржомі перед телекамерами, дарма що печінка розклалася і відвалюється шматками.

Одним з останніх і найбільших – відпав одесько-американський губернатор М.Саакашвілі, демонстративно й символічно шваркнувши дверима у «день тиші», в останні години перед обранням нового державного лідера США. А було ж іще чимало менших, які знишкли через ті самі недуги функціонування державного організму, що й Мішіко...

Тож, немає жодного сумніву, що в мозкових і розвідувальних центрах американської влади (які точно не залежать від партійно-виборчої кон’юнктури, не тішаться ілюзіями, а фахово працюють лишень на національний інтерес) на сьогодні є чітке розуміння, що без зміни зужитих декорацій і дійових осіб в українському погорілому театрі п’єсу до фіналу не дограєш. Розлючені глядачі ось-ось вдеруться на сцену і порозганяють лицедіїв-невдах – Головних і Найголовніших міністрів, Гоф-маршалів, Скарбників, Церемоніймейстерів і Фрейлін на чолі з голим Королем…

Напевне, саме із зазначеного випливатимуть першочергові завдання нової Американської адміністрації в Україні: втримати ситуацію під контролем, не допустити її спонтанного розвитку по траєкторії вільного народного самоврядування, перевести ініціативи докорінних суспільно-політичних і економічних реформ на заздалегідь прокладені рейки, поставити на чолі процесів власних топ-менеджерів, забезпечити відповідні інформаційні трактовки для внутрішньої і зовнішньої аудиторії.

У контексті цього прогнозу висловимо твердження, що в Україні стартував перспективний політтехнологічний проект під умовною назвою «Замість Олігархів – Громадянські Лідери». Його перший етап передбачатиме глибоку зачистку дискредитованих громадсько-політичних еліт, вірогідно (коли вже ситуація остаточно визріє) – через дочасні вибори до Верховної Ради. Попередні робочі команди у Білому домі і Держдепартаменті США ретельно подбали про вирощування «підшерстя» нового політичного класу в Україні, відпрацювали належні «легенди прикриття», а нині інструктують збанкрутілу владу щодо покрокового виконання дорожньої карти відходу з авансцени.

Ключове питання дня: чи в цьому сценарії відведене місце справжнім висуванцям громадянського сектору, пасіонарним лідерам Євромайдану і Революції Гідності, ветеранам-фронтовикам, активістам волонтерських спільнот, нерозбещеним представникам малого і середнього бізнесу, творчій інтелігенції – усім свідомим, незрадливим борцям за волю і долю України? Чи, можливо, їм знову уготовані нижчі, периферійні, не визначальні для керування країною щаблі самореалізації? Не дарма ж кажуть люди: «Змія міняє шкуру, та не міняє натуру»…

Підкріпимо сказане конкретикою.

Як виглядає, на роль «народно-демократичної опозиції» мобілізовано пул нових політичних сил в Україні: це партія «Демократичний Альянс», фасадними фігурами якої є колишні журналісти-розслідувальники з американської «обойми», а нині парламентарі С.Лещенко і М.Найєм, це проект екс-голови СБУ В.Наливайченка Громадсько-політичний рух «Справедливість», це очікуваний до появи лідерський проект М.Саакашвілі «Хвиля», предтеча якого – всеукраїнський «Рух за очищення». У цій же ніші – проєвропейські коаліції міського середнього класу, лобісти покоління-next – добре відоме Об’єднання «Самопоміч» А.Садового, партія «Сила людей» і ряд інших.

Спільними особливостями зазначених суб’єктів є виразна антикорупційна риторика й похідні програмні цілі, спирання на незаангажованих у своїй масі регіональних активістів, сучасні мережеві технології роботи і самофінансування, заперечення будь-якого кланово-олігархічного патронату, україноцентризм як невід’ємна складова публічної політичної доктрини.

Примітно, що вже через лічені години після демаршу М.Саакашвілі із уст С.Лещенка, М.Найєма, деяких інших коментаторів пролунали припущення, що саме бунтівний екс-губернатор «перебуватиме у центрі об’єднання антикорупційних політсил» (воно і зрозуміло: гратися в «трьох гетьманів» тут нікому не дозволять, все відбуватиметься так, як заплановано).

І насамкінець, для повнішого розуміння сьогоднішнього статус-кво: «Ми не будемо поки боротись за відставку президента. Ми будемо боротись за дострокові вибори» (Д.Сакварелідзе в інтерв’ю порталу «Лівий берег», 7 листопада ц.р.).

Симптоматичною вбачається і тактика української влади, яка з кінця жовтня ц.р. фактично сама посунула назустріч достроковим виборам. Так, з «технічної подачі» Служби безпеки у вітчизняні ЗМІ запустили чутку про, начебто, реалізацію в Україні підривного плану «Шатун», що має за кінцеву мету спровокувати дострокові парламентські вибори, паралельно оголосили про двократне підвищення з 1 січня 2017 р. мінімальної зарплати, активізувалися робочі поїздки Глави держави по регіонах, де уявні здобутки соціально-економічного розвитку, боротьби з безробіттям ілюструвалися класичним способом «перетворення мухи на слона» тощо.

Ще раз закцентуємо: чи не є окреслена модель політичних пертурбацій новим витком ізоляції від реальної влади представників Народу, як суверена і вищого гаранта Незалежності України? І чи не стане отриманий результат черговим неоколоніальним здобутком США на пострадянських теренах Європи?
Висловлена пересторога може здатися штучною, якщо хоча б трохи не зважити на цілепокладання, з якими новообрані лідери американської нації (будь-то Клінтон чи Трамп) входять в Овальний кабінет Білого дому, – у частині опосередкованого стосунку до України.

Як у краплині води, засади їх майбутнього правління своєю країною (і людством?) віддзеркалюються у програмних документах, що є у відкритому доступі.
Приміром, звернімо увагу на авторську статтю Х.Клінтон «Чому Америка є винятковою», що з’явилася на шпальтах журналу «Тайм» за 3 тижні до фіналу виборчої кампанії у США (http://inosmi.ru/politic/20161018/238038514.html).

Стаття маніфестує не лише підстави та принципи безумовного, безальтернативного глобального домінування США в сучасному і осяжному на перспективу світі, а й окреслює «почесні» обов’язки решти держав і націй, котрим «поталанило» стати партнерами «великої, безкорисливої і милосердної країни», «останньої, кращої надії Землі». Все спресовано у декількох рядках.

«Перш за все, Америка є незамінною й виключною завдяки нашим цінностям... Світ бере з нас приклад у питаннях захисту прав людини, прав ЛГБТ-спільноти, релігійних і етнічних меншин, жінок, людей з обмеженими можливостями й усіх тих, хто прагне жити в мирі. Ми змушуємо самих себе і інші нації вдосконалюватися...».

«Америка являється незамінною завдяки нашій мережі альянсів, створеній в результаті десятиліть дипломатичних зусиль… Наші союзники примножують нашу міць, роблять внесок у нашу систему оборони і підтримують нас як у спокійні, так і в смутні часи... Вихід із наших альянсів сьогодні стане величезною помилкою».

«Однак разом з цими перевагами приходить і велика відповідальність: ми зобов’язані й надалі лишатися лідером у світі… Звісно, це зовсім не означає, що люди, які проживають в інших країнах, не відчувають національної гордості – і на інших країнах теж лежить відповідальність, що спонукає їх допомагати нам у вирішенні глобальних проблем. Одначе Америка володіє неперевершеною здатністю бути силою світу, прогресу і процвітання на усій планеті…».

Якщо хтось, зважаючи на непоборну традицію передвиборчого пустослів’я в Україні, спробує провести аналогію з вказаним міні-програмним текстом кандидатки в президенти Сполучених Штатів, то він глибоко помилиться. Адже за, здавалося б, пишномовством і гординею Клінтон стоїть не ситуативна змагальність із простонародним популізмом Трампа, а квінтесенція державної стратегії найпотужнішої країни сучасності, яка вважає своїм безсумнівним правом розпоряджатися долями і ресурсами інших країн і народів.

Зокрема, дослідники-американісти відзначили повну кореляцію смислових акцентів згаданої статті Х.Клінтон з ключовими тезами Стратегії національної безпеки США 2015 р. (http://inosmi.ru/op_ed/20150213/226255885.html) – а це вже документ іншої ваги, який, вкупі із невеликим числом подібних, визначає цілі і інструменти формування обличчя нинішнього світу, Нового Світового Порядку в ХХІ сторіччі.

Є всі підстави вважати, що Д.Трамп сповідуватиме ті самі цінності і матиме за головний орієнтир на зайнятій посаді невгасаючий смолоскип в руці Статуї Свободи – символ Американської мрії.

Відтак, безоглядно вбудувавшись у Вашингтонський консенсус, глобальну фінансово-економічну систему і безпековий простір, сліпо узявши неоліберальну демократію західного зразка за основу організації власного внутрішнього життя, чи досягне Україна своєї сокровенної і поки що не здійсненої мрії – відбутися як Держава-Нація, пізнати «самість» історичного буття, дати ідейно-здорові поколінські пагони в далеке майбуття?

Риторичне запитання, яке принаймні має змусити свідому частину суспільства добре помізкувати, що то за записні патріоти й під чиїм наглядом перебирають на себе право вершити долю нашої Вітчизни на переламному й, вірогідно, прикінцевому етапі державотворення.

Рost Scriptum: 160 років тому, у 1857 р., Т.Шевченко написав твір «Юродивий», де з гіркотою питався у самого себе та сучасників, «моїх святих киян»:

Коли ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.

Схоже, ті часи – вже надворі.

Усвідомлювати суть поточного моменту – це лише частина загального діла. Надзавдання, місія згуртованої громадянської спільноти України – нарешті довести свою зрілість і відстояти святу Українську справу, зокрема, керуючись Кобзаревим словом:

Та цур їм, тим царям поганим!
Нехай верзуться їм кайдани,
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас –
Споборники святої волі –
Із тьми, із смраду, із неволі
Царям і людям напоказ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...

Іван Заліський, аналітик-експерт Національної Асамблеї України



Національна Асамблея України

 

22 грудня 2014 року на установчому засідання громадських організацій було прийнято рішення створити на паритетних засадах Національну Асамблею України. 

Метою якої є:
- розвиток громадського сектору України; 
- спільний захист прав, свобод та законних інтересів громадян; 
- встановлення громадського контролю за державним управлінням та державними фінансами; 
- підвищення ролі територіальних громад; 
- ефективна боротьба з корупцією та розкраданням державного майна та державних фінансів, тощо.

Контактний телефон:
(044) 233-73-88


  • Читається
  • Всі новини