Авторизация все шаблоны для dle на сайте newtemplates.ru скачать
Єдність громадянського сектору для налагодження дієвого контролю за владою, з метою недопущення дій, які порушують права громадян.
 
  • 11:05 – Якщо ця влада впаде, то хто ж красти буде? 
  • 19:17 – Силовики в дії: закриття піратів чи атаки на it-сектор.. 
  • 13:18 – Вовлечение пенсионеров для наполнения доходной части бюджета 
  • 10:19 – Новий процес - формування громадського урядування 
  • 13:08 – ПРАВИЛА НАДАННЯ ДОСТУПУ ДО ІНФРАСТРУКТУРИ КАБЕЛЬНОЇ КАНАЛІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ 

У пошуках втраченого Раю. Про кризу народної єдності в Росії

У пошуках втраченого Раю.  Про кризу народної єдності в Росії
Переповідають, що знедавна у інтелігентських колах Москви почав гуляти жарт: «Тепер у нас один Володимир лежить, другий сидить, а третій стоїть». Натяк, відповідно, на Леніна у Мавзолеї, Путіна в Кремлі та новоспоруджений пам’ятник Святому Рівноапостольному князю - духовному батьку древньої Русі. Причому, усі троє розташувалися один неподалік одного...

З приводу відкриття 4 листопада 2016 р. в центрі російської столиці, на свято т.зв. народної єдності, «двійника» київського монумента Володимиру Великому навіть виникла твіттер-перепалка між МЗС України і РФ. З Михайлівської площі московітам нагадали: не слід забувати, як виглядає і де встановлений автентичний зразок, старший за «новодєл» на півтора століття. Зі Старої площі огризнулися: «Ясно? Настоящий памятник может быть только один. А то развелось Пушкиных по миру».

Ця показова історія, напевне, увійде до спеціалізованих підручників як ілюстрація «архітектурної дипломатії» Кремля. Нас же наразі цікавить таке: що спонукало правлячу верхівку РФ вдатися до незграбної антиукраїнської PR-авантюри, чому офіційно запроваджений в Росії ще у 2005 р. День народної єдності лишається чужим широкому загалу, а вакуум святкового настрою потребує заповнення бодай якоюсь, хоч би і поцупленою в сусіда «святістю»? Недаремно ж російські інтелектуали, чесні соціологи і незалежні журналісти одностайні у думці: «свято є – єдності немає».

Відштовхнемось від Пушкіна, бо воно й справді – у кого що болить, той про те і твіттерить. Російські реалії нині такі, що навіть «сонце російської поезії», скільки погрудь йому не постав, вже не в змозі слугувати національним універсумом. Пушкінська заповітна мрія, щоби через «чувства добрые» та «милость к падшим» возз’єдналися «и гордый внук славян, и финн, и ныне дикий тунгус, и друг степей калмык» – не здійснилася.

Тож для побудови міцного неоімперського підмурку узялися за «святая святих», за першоджерельні витоки слов’янської державності. Але у який спосіб це зробили, як наколобродили! От порівняймо.

6 червня 1880 р. в столиці Російської імперії на день народження Пушкіна був встановлений пам’ятник на його честь. Як відмічають історіографи, зведення пам’ятника стало можливим завдяки всенародній підписці (тобто, гроші на нього збирали буквально «усім миром») і сколихнуло життя не лише Москви, а й усієї країни. Так, в урочистий день зранку, попри вітряну і похмуру погоду, натовпи простолюдинів й численні екіпажі почесних гостей стікалися до площі біля Страсного монастиря. Довкола пам’ятника височіли білі щити, на яких золотом були витиснуті назви і цитати з найулюбленіших творів російського генія. Тверський бульвар прикрашали гірлянди з живої зелені. Народ скуповував у торговців купи конвалій і фіалок й завалював ними п’єдестал. Серед почесних гостей були не лише представники столичної влади, знаті, а й цвіт російської інтелектуальної еліти – І.Тургєнєв, Ф.Достоєвський, І.Аксаков, М.Глинка, В.Ключевський та ін. Того ж дня у Московському університеті відбулося урочисте зібрання викладачів і студентів, де, окрім вшанувань, велися живі дискусії про роль Пушкіна в російській культурі, народному самоусвідомленні. Ще упродовж трьох днів в залі Дворянського зібрання проходили різноманітні заходи, на яких виступали російські письменники, композитори, митці, історики.

Екскурс в минуле добре увиразнює, наскільки примітивно-бюрократичним за формою й вбогим духом виявилося «увічнення» Святого Володимира у сьогоднішній Москві: напевне, будь-хто з очевидців (https://www.youtube.com/watch?v=9T95yWxXpSY) погодиться – зимно було не тільки надворі, а й на серці у присутніх, оточених трійним кордоном президентської охорони. Все аж до деталей нагадувало не свято, а похорон (духовий оркестр, «шапки долой», блискучі лімузини і чорно-білий одяг, скорботні обличчя, шаблонно-ритуальна риторика промовців й показне співстояння, мов біля надгробку, глав найбільших діючих в Росії релігійних конфесій, часом зовсім взаємно не толерантних із православ’ям). Уся «процедура» зайняла не більше 20 хвилин, а з, власне, освяченням помпезної статуї Великого Святого служки РПЦ впоралися за 3 хвилини…

На відміну від зігнаної на дійство челяді, піднесеними виглядали лише дві центрові фігури – президент РФ В.Путін і першоієрарх Російської Православної Церкви Кирило Гундяєв. Останній завершив свою промову багатозначним напоумленням: «Памятник князю Владимиру – это символ единства всех народов, отцом которых он является. А это народы исторической Руси, ныне проживающие в границах многих государств. Памятник отцу может быть везде, где живут его дети, в этом нет никакого противоречия. Но плохо, если дети забывают, что у них один отец!»

Цинічна спроба покражі і перенесення «духовно-ідеологічних мощей» давньоруського Хрестителя і Державотворця з Києва до Москви – хоча показовий, але все-таки відокремлений наслідок змови ворожої до України владно-політичної верхівки і войовничого православ’я сучасної Росії. Діючи у «симфонії», ці сили реалізують набагато масштабніші прагматичні завдання: насаджують концепцію насильного об’єднання численних, мало чим споріднених етно-національних спільнот, розселених на безкраїх теренах РФ, та формують транскордонний духовний простір Руського міру.

Відтак, для патріотів України важливо не тільки бачити проміжні віхи цих процесів, а розуміти й, бажано, ламати їх логіку, цілісну архітектуру, з огляду на кінцеву загрозливу мету – відродження Російської неоімперії в ХХІ столітті.

Так, пильної уваги заслуговують наміри російського істеблішменту і привладної обслуги (науковців, юристів тощо) розробити і увести в дію такий собі «закон про російську націю».

Схожий задум шовіністичного штибу (в авторській редакції – «закон про російський народ») ось уже ряд років поспіль виношує і запускає у публічний дискурс скандальний думський і ток-шоу-спікер В.Жиріновський (https://www.youtube.com/watch?v=58iom9wX6W4), наполягаючи: «Надо найти что-то, что нас бы всех объединяло – все, кто проживает на территории России в ныне существующих границах, это один народ». Щоправда, жалкує: «Понятно, наш закон не может действовать за пределами наших границ – и в Украине, и в Белоруссии, и в Америке… Поэтому пока что мы говорим: закон касается всех жителей России. Но может быть и отдельный абзац: а также всех наших соотечественников, русских и нерусских, которые считают Россию родиной и которых мы защищаем. И пусть юристы выработают формулу, что нет нации, а есть народ. Народ как совокупность людей! А нация – это что-то ближе к нацизму».

Від цих посилів вже рукою подати й до нав’язливої тези Путіна, що «росіяни й українці – один народ», й до раніш схваленого Держдумою РФ стратегічного рішення про право на превентивний військовий захист державних інтересів Росії за межами її суверенної території, й до постійних демаршів МЗС РФ з приводу «пригнічення» етнічних росіян в країнах Балтії тощо. Що вже казати про «братську підтримку» кровників і одновірців в Криму і на Сході України…

Той, хто зазвичай ставиться до «Жиріка» як до російського Ляшка (тільки без вил і при окулярах), напевне, скептично спитає – а чи діють ще десь у світі аналогічні закони (про американський, німецький, єврейський народ)? І покепкує дарма…

Бо ось уже 31 жовтня 2016 р. під головуванням російського президента в Астрахані проходить засідання Ради з міжнаціональних відносин, присвячене ходу реалізації Стратегії державної національної політики Росії, зокрема, виконанню «Федеральної цільової програми зі зміцнення національної єдності та етнокультурного розвитку на 2014-2020 р.р.» Під час засідання В.Путін прямо доручає групі експертів приступити до розробки «закону про російську націю».

По-суті, йдеться про намір ввести у правове поле РФ перелицьоване поняття громадянсько-політичної ідентичності часів СРСР («нова історична спільність – радянський народ»), з тією різницею, що новація, скоріш за все, узаконить особливий ієрархічний статус російського етносу у внутрішньому житті Росії, а водночас, констатує його «трагічну розділеність» у глобальному світі, чим, власне, віднесе усі діаспорні кола до складу «єдиної російської нації».

Принаймні, старт експертних дискусій підтверджує такі припущення. Так, в одній фундаментальній статті з цього приводу знаходимо (https://ria.ru/analytics/20161102/1480543704.html): «Выработка верной формулы общенационального единства, основанного на уважении самобытности всех населяющих нашу страну народов, будет делом непростым. Здесь в первую очередь надо преодолеть узкое понимание национализма, которое трансформирует его в шовинизм и этнорадикализм… Все этносы в нашей стране равны, и говорить о каком-то особом положении, привилегиях одного из них неуместно. В то же время, в силу объективных причин некоторые этносы наделены особой ответственностью и имеют способность осуществить эту ответственность в общенациональном масштабе. В этом качестве «стержневого этноса» видится русский народ…»

Красномовною є й активізація одіозних пропагандистів і прикликателів «імперського ренесансу» Росії. Приміром, публіцист, ярий адепт «Руського міра» О.Проханов пише: «…каждый российский народ является державообразующим, и смысл существования каждого из народов в том, чтобы, развиваясь, совершенствуясь, идя своим историческим путём, вливаться в историю России и Российского государства…». Але від еківоків про рівність швидко звертає у бік примату прав росіян: «…опасны сегодняшние тенденции, связанные с вымыванием русских из национальных республик. Русские почти полностью покинули ряд кавказских субъектов, они уходят из Якутии, Татарстана. Это негативно сказывается не только на экономической ситуации данных регионов, но и приводит к их отчуждению ото всей России. Я полагаю, что закон должен отметить этот момент и найти пути его преодоления, а именно: быть может, в самом законе или подзаконных актах должно быть сказано, что русским необходимо оставаться в системе управления региональных республик, что русские элиты должны присутствовать в национальных субъектах наряду с элитами национальными…»

Він же резюмує (http://www.izborsk-club.ru/content/articles/10482/?sphrase_id=26956): «Этот закон … противопоставлен идее национального государства, ради которого и был разрушен Советский Союз. А противоположностью национальному государству является государство державное или, говоря языком старомодным, имперское, что отражает великую российскую традицию».

Як бачимо, найлютішим, смертельним ворогом об’єднавчо-державотворчої концепції сучасної Росії є національний компонент, які б політкоректні, зовні толерантні дефініції йому не давалися. У яких пропорціях не змішували б «кремлівські алхіміки» поняття «народ» і «нація», для них завжди упослідженою, маломірною лишиться остання – якщо тільки ця нація не російська.

Погодьмося: прийняття згаданого вище закону стане актом опосередкованого заперечення самого факту існування «української України», як успішного, самодостатнього проекту під боком путінської Росії.

Ті самі тенденції домінують й у релігійно-духовній сфері сусідньої країни.

Так, на початку листопада 2016 р., напередодні Дня народної єдності, в Храмі Христа Спасителя у Москві пройшов ХХ Всесвітній Російський Народний Собор, котрий продемонстрував повну солідаризацію полководців «православного війська» з вищою державно-політичною когортою РФ (відзначимо, що ВРНС це міжнародна громадська структура під егідою РПЦ, діюча у руслі «суспільного служіння» і «соціальної місії» церкви, шляхом гуртування суб’єктів «Руського міра», зміцнення їх ідентичності на грунті православного світогляду).

У розлогій доповіді «Росія і Захід: діалог народів у пошуках відповідей на цивілізаційні виклики» (http://www.vrns.ru/news/4234/#.WCtCerKLTIU) первосвятитель РПЦ патріарх Кирило фактично провів «православну політінформацію» для численних делегатів – духовенства різних релігій, представників усіх гілок влади, лідерів партій, співробітників силових відомств, викладачів ВНЗів, діячів мистецтва і культури, молодіжного активу. З його вуст лилася геополітична аналітика, якій би позаздрив і очільник російської дипломатії, ось дещо з того: «Росія і Захід: підхід наздогоняючого розвитку суперечить національним інтересам», «Криза на Заході: свобода обирати паралельний шлях розвитку російського суспільства», «Знебожена і дегуманізована цивілізація Заходу підживлює ісламізм», «Зіткнення двох світів: наростаючий ціннісний розрив між Руською і Західною цивілізаціями» тощо.

Не буде перебільшенням сказати, що у цьому програмному виступі сфокусувалися усі «забойні» тези російської міфології, пропаганди і контрпропаганди сьогоднішнього дня, включаючи ті, що локально стосуються Євромайдану, Революції Гідності, обстоювання Україною невід’ємного права на зухвало відірвані російським агресором території Криму і Донбасу, в цілому – україноцентризму і європерспективи як засад цивілізаційного вибору нашого народу.

Мабуть, найкращу і найбільш прямолінійну інтерпретацію «езопової промови» патріарха Кирила зробив О.Дугін – професор Московського університету, а за сумісництвом нештатний радник з державотворчих питань президента РФ В.Путіна. Як відомо, філософська і громадсько-політична доктрина авторства О.Дугіна обстоює створення Євразійської наддержави з центром у Москві шляхом реінтеграції Росією своїх колишніх «окраїн», радянських республік.

Ось ці одкровення (http://katehon.com/ru/directives/vsemirnyy-russkiy-narodnyy-sobor): «Народом русские стали только после того, как была создана Киевская государственность, и в скором времени после этого Святой Равноапостольный князь Владимир и крестил Русь в Днепре. У народа должен быть Логос. Племена могут жить традицией, народу нужна ортодоксия – то есть интеллектуальная элита, идея-правительница, мировоззрение. Без этого народ не может существовать в истории: у него нет инструмента для понимания добра и зла, цели и препятствия, своих и врагов…

Всемирный Русский Народный Собор создан для того, чтобы напомнить нам, что значит быть русскими. Чтобы еще раз привлечь внимание к историческому императиву: «Мы должны быть вместе». Русский Мир должен быть восстановлен в своем единстве, а значит и наша общенародная русская купель Днепр и святой град Киев должны вернуться в лоно нашей русской цивилизации…»

Чи не нагадують ці моторошні слова О.Дугіна корчі вампіра, який жорстоко потерпає від жаги свіжої крові й лишень тому не накидається на обрану жертву, що боїться світла, яке її осяває? Він з останніх сил чекає настання сутінок і вірить у силу темряви, так само як у своє вічне існування…

Й чи не тому, що Росія і росіяни дедалі втрачають сенс існування в новітній історії людства, всупереч здоровому глузду і будь-якій християнській етиці поблизу Кремля був поспіхом поставлений бовван, маючий до Святого Володимира Київського таке ж відношення, як Каїн до Авеля?

Сміємо стверджувати, що головною, онтологічною проблемою сьогоднішньої території, займаної Російською Федерацією, є не брак омріяної «єдності» народів, народностей і племен, що тут віками проживали і досі проживають без неї – а втрата Раю, де ж бо немає ані добра ані зла, ані мети ані перепон до неї, ані друзів й ні ворогів. Рай – він або є, або його немає зовсім.

Правителі Росії втягують підкорені ними народи у вир чергової національної катастрофи, єдність і рівність в якій нагадують братську могилу.

Україна обрала свій рятівний, жертовний шлях і зробила вже не один крок геть від краю цієї прірви, тож може поділитися перевіреними рецептами досягнення всенародної солідарності і духовного єднання, виплеканими у промерзлих наметах на міських і селищних Майданах і в сирих окопах на Східному фронті.

От тільки чи готовий сам російський народ сприйняти Нове Київське Хрещення, як колись, тисячу років назад, їх предки душею й серцем довірилися Святому Володимиру і послідували за ним?

Іван Заліський, аналітик-експерт Національної Асамблеї України


Залишити коментар

Національна Асамблея України

 

22 грудня 2014 року на установчому засідання громадських організацій було прийнято рішення створити на паритетних засадах Національну Асамблею України. 

Метою якої є:
- розвиток громадського сектору України; 
- спільний захист прав, свобод та законних інтересів громадян; 
- встановлення громадського контролю за державним управлінням та державними фінансами; 
- підвищення ролі територіальних громад; 
- ефективна боротьба з корупцією та розкраданням державного майна та державних фінансів, тощо.

Контактний телефон:
(044) 233-73-88


  • Читається
  • Всі новини

ПОСТ-РЕЛІЗ

  • 22:54
  • 91
  • 0